«Горить свіча… А, може, то Душа?..»
Мета: вшанувати світлу пам’ять безвинно замучених голодом та політичними репресіями людей, виховувати в учнів особистісні риси громадянина України, патріотизм, , дотримання традицій вшанування померлих і загиблих.
Обладнання:
1. на стіні – карта України в обрамленні чорних хусток, уквітчаних калиною. Під нею 5 пшеничних колосків, перев’язаних чорною стрічкою, на покуті ікона, обрамлена рушником;
2. на столі – розламана хлібина і склянка з водою, , у підсвічнику – свічка;
3. книжкова виставка «Голод-33 – незагойна рана України»;
4. записи класичної музики («Реквієм» Моцарта, «Соната» Бетховена, Гімн «Боже, великий, єдиний» музика Лисенка).
Хід заходу
(Сучасна квартира. Вечір. Мама збирається до супермаркету: «Діти, досить грати на комп’ютері, займіться чимось іншим». Варуся бавиться ляльками, Марко читає Гаррі Поттера.)
В.: Марку, зліпи для моєї ляльки коника.
М. (шукає пластилін) - Варусю,а пластилін закінчився. (Підходить до хлібниці й починає розминати шматочок білого хліба, тоді окраєць чорного..)
В.: Ой, Марку, хіба можна бавитися хлібом?
М.: Вірно, Бабуся казала, що то гріх. Крихти зі столу потрібно гарненько згорнути і дати пташкам.
В.(піднімаючи окраєць хліба): А коли впаде окрайчик, то його треба підняти і поцілувати (цілує). –Марку, а чому у вікнах будинків палахкотять свічечки?
М.: (здивовано) Не знаю, наша мама запалювала свічку тоді, коли в цілому районі вимикали світло. А тут і свічки, і світло. Дивно.
(Хлопчик доліплює колісницю і … полетів …)
М.: Уяви собі, що ми пролітаємо над містом. Вже залишились позаду вулиці, будинки, магазини, рідна школа і садочок.
В.: А тепер під нами порожні поля, на яких біліє трохи снігу. А ось ніби й село, де живуть дідусь з бабусею. Але чому так темно, собаки не гавкають, людей нема, моторошно якось.
М.: А що це на деревах біліє? Аж ніяк не сніг, це якісь фігурки, але з такими сумними заплаканими очима. Варусю, у твоїх книжках вони усміхалися.
В.: Та це ж ангелики. Давай послухаємо, про що ті крилатики розмовляють.
(під супровід музики, ніби танцюючи, з’являються ангелики)
1-ий: Я так хотів їстоньки, а мама все плакали і казали, що ось-ось повернеться татко і принесе хлібчика. Я бачив, як напередодні мама зав’язала в хустинку свої золоті сережки, перстень, коралове намисто й мовчки благала татка повернутися з хлібом. Та не дочекався я ні татка, ні хліба.
2-ий: А я ходив до лісу і зрізував кору, бабуся варила її, і ми їли, але потім так болів животик, так нудило, що аж згадувати страшно…
3-ий: А ми… їли цвіт акації, щипали травичку й поволі вмирали.
(Ангелята виходять)
Повертається мама, ніжно обнімає дітей й дає пухкенькі булочки з родзинками.
Діти кладуть булочки на тарілочку і дівчинка каже:
В.: То для ангелят!..
М.: (запалює свічку) Хай світло від свічки у небо летить.
Хоча б одну душу зігріє в цю мить.
Щоб душа ця загублена спокій знайшла.
І у вічність до Бога вона відійшла.
Мама: Хай палає свіча… хай палає,
Поєднає нас вона в цей час.
Хай сьогодні спогади лунають,
Поки промінь пам’яті не згас.
Перегляд презентації «Голодомор», тихо звучить музика (Моцарт «Реквієм»)
1. Ти кажеш, не було голодомору,
І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно винесли дотла?
Як, навіть, варево виймали з печі
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі
І з торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору,
Чому ж тоді, як був і урожай,
усе суціль викачували з двору, −
Греби, нічого людям не лишай!
(Дмитро Білоус).
2. Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.
Заплачте разом, а не наодинці.
Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,
Що мали зватись гордо — українці.
Заплачте! Затужіть! Заголосіть!
Померлі люди стогнуть з тої днини,
Й благають: українці, донесіть
Стражденний біль голодної країни.
Згадайте нас — бо ми ж колись жили.
Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!
Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно.
(Ніна Виноградська).
3. На фоні сьомої симфонії Баха учень виконує вірш Т.Г.Шевченка «Розрита могила»
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась?
Чи ти діток непевних
Звичаю не вчила?
Молилась, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі,-
Панувала …
4. Жила Вкраїна. Плакала, стогнала.
Проте я твердо свідчити берусь:
За всі віки без хліб’ям не загнала нікого в землю Україна – Русь.
Від тих часів, коли з’явилось рало,
Голодних мук не відало село.
Хай неврожай – та люди не вмирали:
З двадцятим віком лихо це прийшло .
5. Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати тяжких її сторінок. Страшно навіть через 83 років ступати болючими стежками страшної трагедії, яка сталася на благословенній землі українського краю.
6. Досі не віриться, щоб тут раптово зник хліб. І це в урожайний 1932 рік. Вимирали роди і села. 1933 рік. Найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших країн.
7. Наприкінці 1933 року голод в Україні набув велетенських розмірів. Люди в селах їли мишей, щурів, горобців, траву, кору дерев. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи коней, вбивали і їли один одного, викопували мертвих і також їли.
8. (Звучить соната Бетховена). Голодомор забрав мільйони людей. Кількість жертв голодомору – від 3,5 до 5 млн чоловік, є й інші дані – 8-9 млн чоловік. За підрахунками Роберта Конквеста (СІЛА), У 1926 році в СРСР проживало 31,2 млн українців, а за переписом 1939 року – лише 28 млн.
9. Попелом лежать ці мільйони у нас під ногами. Гарячим пекучим попелом. І багатьом вже не дає спокою той спопелілий біль предків. Хай простять нам наше безпам’ятство всі жертви голодомору, що лежать у сирій землі.
10. З давніх часів люди очищувались вогнем. Запалювали свічку і мовчки клялися, що пам’ятають, що не забудуть. І тягар із душі спадав.
(Учениця підходить до столика і запалює свічку. Звучить «Реквієм»).
Не звільняється пам’ять,
Відлунює знову роками.
Я зітхну… запалю обгорілу свічу,
Помічаю: не замки – твердині, не храми
Зкам’янілий чорнозем –
Потріскані стіни плачу.
Піднялись, озиваються в десятиліттях
З долини, аж немов з кам’яної гори
Надійшли. Придивлюсь:
Вкраїна, XX століття.
І не рік, а криваве клеймо – «33″.
Ми живемо в інший час і не причетні до тих страшних часів. Тому так важко достукатися до сердець нині сущих. Тож запалімо свічки.
Хай їх побачать ті, хто став зорями
(Звучить метроном – хвилина мовчання.)
«КОЛОСКИ», хореографічна композиція, спеціальна постановка спомину жертв Голодомору 32-33 років.
(Із урожайного снопа по колосочку, коливаючи кожний, наче дитину, дівчата уносять їх у темряву відчаю. Номер іде під акомпанемент дзвоників на долонях дівчат, які в фіналі номеру створюють спільний скорботний дзвін).
11. Не мовчимо! Бо нас тепер багато!
Не мовчимо! Не дасть змовчати біль
Загублених, замучених тим катом,
Що нині лаврів пожинає хміль.
12. Не мовчимо! Бо з нами кожен третій,
Померлий в той страшний голодомор.
Бо з нами двадцять другий, тридцять третій
І в сорок шостім пережитий мор.
13. Не мовчимо, братове українці!
Ми ж так мовчали в пору ту тяжку,
Бо молимося хлібові, хлібинці,
Що гірко дістається на віку.
14. Не мовчимо! Доволі спати, брате,
О, сестро, сльози витирай з очей.
Не мовчимо! Не можна нам мовчати,
Бо в душах зойки тих страшних ночей.
15. Не сьогодні це сказано: час народжувати і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розкидати каміння і час збирати його, час мовчати і час говорити. Час – говорити! Хай ці гіркі слова правди ляжуть каменем у підмурівок всенародного пам’ятника трагічної історії українського народу.
16. Улюблений і щирий мій народе,
Не зрадь могил згорьованих дідів,-
Зазнавши мору і колючок дроту,
Вони не дожили до заповітних днів.
17. Порізнений, єднайся, мій народе!
Твій час настав, зоря твоя зійшла.
Не допусти, щоб маревом свобода
До тебе вічно йшла. І – не дійшла.
18. Народе мій, ставай мерщій на ноги,
У праці крила дужче розправляй,-
І ти спізнаєш радість перемоги,
Збагатиш свій чудовий рідно край!
19. Звичай зобов’язує поминати мертвих хлібом. Ми розділяємо коровай між усіма присутніми у залі. Царство небесне всім, хто помер від голоду.
Звучить «Аве, Марія» Шуберта.
Коментарi